Головним (і першим у порядку денному) питанням 44-ї сесії Прилуцької міської ради був звіт міського голови Юрія Беркута про роботу виконавчих органів ради з 1 квітня 2006 року по 1 липня 2008 року. Зважаючи на важливість теми, на сесію прибули численні запрошені (загалом їх виявилося втричі більше, ніж депутатів): голови комітетів самоорганізації населення та громадських об’єднань, керівники підприємств, організацій, установ, відділів та управлінь міської ради. Через велику кількість присутніх розгляд першого питання відбувся не в сесійній (де традиційно проходять пленарні засідання сесій), а в актовій залі міської ради, значно більшій за розмірами.
За сприяння Почесного громадянина міста, мецената Юрія Коптєва встановлюються партнерські зв’язки між Масісом і Прилуками. Як перший крок на шляху до подальшої співпраці, 22 серпня наше місто відвідала вірменська делегація. Перша розмова з прилучанами видалася щирою і по-родинному теплою. Це природно, адже українці (як втім і вірмени) добре відомі всьому світу своєю гостинністю.
Дорогі прилучани – вчителі, учні, батьки! Добігають свого кінця останні серпневі дні, і незабаром шкільний дзвоник знову покличе за парти прилуцьких дітей. 1 вересня тисячі місцевих учнів розпочнуть навчання у гімназіях та школах Прилук, більш ніж півтисячі першокласників уперше переступлять шкільний поріг, аби день за днем, рік за роком осягати розумне, добре, вічне. Щастя вам, здоров’я, злагоди в родинах і нових досягнень у роботі й навчанні! Юрій БЕРКУТ, міський голова
Напередодні найголовнішого державного свята, Дня Незалежності, чотирнадцять юних прилучан в урочистій обстановці отримали основний документ, який засвідчує належність до держави - паспорт громадянина України. Схвильованих і по-дорослому серйозних юнаків і дівчат привітав міський голова Юрій Беркут, державний наставник, начальник відділення громадянства, іміграції та реєстрації фізичних осіб Прилуцького МРВ УМВС, майор міліції Валентина Тищенко, голова ради старійшин міста Прилуки Михайло Ющенко.
Перегортаючи сторінки історії, згадуючи обпалені війною роки, не можна оминути увагою тих людей, які пройшли жорстокі випробування німецькими концтаборами. Тих, кому випало на долю одночасно відчути приниження і біль, розпач і безвихідь. Хто на чужині у свої 15-16 років зазнав нелюдських мук рабства, помираючи з думкою про рідну домівку і отчий край. Кого в роки війни чомусь «забула» батьківщина і про кого десятиліттями не згадували уже й у післявоєнний період. Хто залишив свою молодість, здоров’я і нездійсненні плани там, у глибоких шахтах Франції чи на фабриках Німеччини, і кого нині ми називаємо остарбайтерами.
Мало хто з колишніх малолітніх в’язнів дожив до сьогодні. Повернувся на батьківщину, повторно зазнав приниження, спокутуючи «власну провину і зраду перед народом» у радянських концтаборах, а пізніше став повноправним громадянином. Кому, незважаючи на пережите, вдалося повернути добре ім’я, щоправда неймовірно високою ціною.
Зазнав поневірянь у свої неповних 16 років, пройшовши усі круги пекла, і прилучанин Леонід Миколайович Борщ. На цілих вісім років доля розлучила його з мамою, братами і сестрами, закинувши у далекі краї з чужою мовою. Де кожен прожитий день приносив лише біль і страждання.
- Не сподівався я, що виживу на чужині і колись побачу свою сім’ю, рідні Прилуки, дихну на повні груди свіжим повітрям своєї батьківщини, - з непроханою сльозою на очах зізнається Леонід Миколайович. - Мене ж юнаком, який тільки-но починав жити, насильно вивезли у заслання до Франції, де я два роки пропрацював у глибинних шахтах, а потім до Німеччини. Піз-ніше, пройшовши дві так звані філь-траційні комісії (де у таких, як я, вибивали зізнання у тому, що ми добровільно поїхали пра-цювати до Німеччини), ще п’ять років відслужив у лавах радянської армії. І лише після цього справжнього пекла повернувся додому, хворий і немічний, але щасливий від усвідомлення того, що вільний.
Леонід Миколайович народився у простій українській сім’ї, де діти шанували батька й неньку, де розуміли й підтримували одне одного в усіх справах, де не цуралися ніякої роботи.
- Наша сім’я жила бідно, - згадує Леонід Миколайович, - бо заробітки були невеликі. Я гарно навчався в школі й мріяв, коли виросту, стати лікарем. Навіть після сьомого класу здав до медучилища документи. Але не судилося. Травневої ночі 1942-го року мене, як і більшість моїх товаришів, полі-цаї підняли з ліжка і, як худобу, навантажили у вагони й повезли світ за очі - у далеку Францію. Два роки я трудився у шахті, жив у дерев’яних бараках за колючим дротом у чотири ряди. Нам, пацанам, нашили на спецодязі напис «OST» і змушували працювати по 12 годин на добу. Ви уявіть, голодні і виснажені хворобами 16-літні юнаки ледь вправлялися з непомірно важкими відбійними молотками, а коли зупинялися для хвилинного перепочинку, то отримували від наглядачів удари гумовими палицями по ногах. А ще я добре пам’ятаю, як французькі забійники співчували нам, ділилися з нами хлібом. І якими ж смачними були ті крихти!
Вісім років поневірянь і випробувань загартували Леоніда Миколайовича. Переживши біль, образи, приниження й несправедливість, не втратив людської гідності. Більше того, завоював повагу і авторитет у людей. 36 років чесно відпрацював токарем на заводі «Будмаш», постійно займався профспілковою роботою, редагував заводську газету - жив на повні груди.
- Нині я маю сім’ю: дружину Лідію Іванівну, з якою у 1995 році відсвяткували золоте весілля, двох синів і трьох онуків. Про пережите нагадують хворі суглоби та безсоння. Звісно, втрачені вісім років молодості не повернути, та я не скаржусь на долю. Лише благаю її дати мені ще трохи років аби порадіти, дивлячись на своїх дітей та онуків.
Тамара ЖУК.
03.09.2008
Світ чаю Тетяни Маркєлової
Невеликий магазинчик «Світ чаю» у центрі Прилук не помітити неможливо. Бо вабить він городян і гостей нашого міста запашним, неповторним кавовим ароматом, розмаїтим асортиментом екзотичних сортів чаю й кави. Господарює у «Світі чаю» Тетяна Маркєлова. Свою справу Тетяна Іванівна розпочала чотири роки тому, а нині її магазин користується популярністю серед прилучан, має численних пос-тійних відвідувачів.
Без фольклорного ансамблю «Калина», що діє при міському Будинку культури, неможливо уявити жодне народне свято. Колоритні артисти прикрашають своїм співом як міські мистецькі заходи, так і дійства, що відбуваються далеко за межами Прилук. Очолюваний Марією Петренко колектив - постійний учасник Сорочинського ярмарку. Не стало винятком і цьогорічне літо. «Калинові» мелодії зачарували гостей Сорочинець і принесли прилучанам друге місце, диплом та подарунки фестивалю народної творчості, де змагалося майже 60 колективів із 20 областей України.
З метою організації та проведення призову громадян України 1983-1990 років народження на строкову військову службу та органі-зованого відправлення призваних до військових частин восени 2008 року рішенням виконкому міської ради утворено призовну комісію.
За даними управління статистики в Прилуцькому районі, будівельними підприємствами Прилук за п’ять місяців поточного року виконано робіт на суму 57513 тисяч гривень, що на 28,6% більше, ніж у січні-червні минулого року. У червні 2008-го обсяги виконаних робіт проти відповідного місяця попереднього року збільшились на 87,7%.
20 - 21 вересня у Прилуках відбудеться Перший Міжнародний Воздвиженський ярмарок Прилуччини, участь у якому візьмуть підприємства, народні умільці та творчі колективи з України, Росії, Білорусі, Польщі, Вірменії, Литви, Італії та інших країн. На ярмарку будуть широко представлені всі галузі промислового виробництва, сільське господарство, товари народного промислу. На гостей і учасників заходу очікує широка культурна програма.
Перегортаючи сторінки історії, згадуючи обпалені війною роки, не можна оминути увагою тих людей, які пройшли жорстокі випробування німецькими концтаборами. Тих, кому випало на долю одночасно відчути приниження і біль, розпач і безвихідь. Хто на чужині у свої 15-16 років зазнав нелюдських мук рабства, помираючи з думкою про рідну домівку і отчий край. Кого в роки війни чомусь «забула» батьківщина і про кого десятиліттями не згадували уже й у післявоєнний період. Хто залишив свою молодість, здоров’я і нездійсненні плани там, у глибоких шахтах Франції чи на фабриках Німеччини, і кого нині ми називаємо остарбайтерами.