Головним (і першим у порядку денному) питанням 44-ї сесії Прилуцької міської ради був звіт міського голови Юрія Беркута про роботу виконавчих органів ради з 1 квітня 2006 року по 1 липня 2008 року. Зважаючи на важливість теми, на сесію прибули численні запрошені (загалом їх виявилося втричі більше, ніж депутатів): голови комітетів самоорганізації населення та громадських об’єднань, керівники підприємств, організацій, установ, відділів та управлінь міської ради. Через велику кількість присутніх розгляд першого питання відбувся не в сесійній (де традиційно проходять пленарні засідання сесій), а в актовій залі міської ради, значно більшій за розмірами.
За сприяння Почесного громадянина міста, мецената Юрія Коптєва встановлюються партнерські зв’язки між Масісом і Прилуками. Як перший крок на шляху до подальшої співпраці, 22 серпня наше місто відвідала вірменська делегація. Перша розмова з прилучанами видалася щирою і по-родинному теплою. Це природно, адже українці (як втім і вірмени) добре відомі всьому світу своєю гостинністю.
Дорогі прилучани – вчителі, учні, батьки! Добігають свого кінця останні серпневі дні, і незабаром шкільний дзвоник знову покличе за парти прилуцьких дітей. 1 вересня тисячі місцевих учнів розпочнуть навчання у гімназіях та школах Прилук, більш ніж півтисячі першокласників уперше переступлять шкільний поріг, аби день за днем, рік за роком осягати розумне, добре, вічне. Щастя вам, здоров’я, злагоди в родинах і нових досягнень у роботі й навчанні! Юрій БЕРКУТ, міський голова
Напередодні найголовнішого державного свята, Дня Незалежності, чотирнадцять юних прилучан в урочистій обстановці отримали основний документ, який засвідчує належність до держави - паспорт громадянина України. Схвильованих і по-дорослому серйозних юнаків і дівчат привітав міський голова Юрій Беркут, державний наставник, начальник відділення громадянства, іміграції та реєстрації фізичних осіб Прилуцького МРВ УМВС, майор міліції Валентина Тищенко, голова ради старійшин міста Прилуки Михайло Ющенко.
Семеро дітей народила та виховала Марія Карпівна Драган. Всі вони зросли шанованими й гідними людьми, всі вже мають власні сім’ї, своїх дітей. Та щороку з різних куточків України линуть до Прилук, де нині у сім’ї наймолодшої доньки Валентини мешкає Марія Карпівна. Везуть матері гостинці і зігрівають теплими, щирими словами любові.
Марія Карпівна народилася в листопаді 1919 року в селі Слобода поблизу Чернігова. Громадянська війна, що охопила державу, наклала відбиток і на її долю - дівчинка з дитинства залишилася без батька, мешкала з матір’ю у невеликому сільському будинку. Підростала, коли в домі по сусідству оселився симпатичний квартирант - молодий учитель Михайло. Недовго хлопець і дівчина приглядалися одне до одного, як спалахнула іскра кохання, котра поступово охопила обох. У 35-му молоді побралися, а вже через рік раділи народженню первістки - донечки Олени. Згодом з різницею в два роки на світ з’явилися Катерина й Галина. Та не судилося молодій сім’ї сповна поринути у приємні родинні турботи, бо на українську землю прийшла Велика Вітчизняна війна. Михайла Юхимовича забрали на фронт. Досі в сімейному архіві дітей зберігається безцінне фото початку 40-х: Михайло Драган, стискаючи в руках листи-«трикутники» з дому, разом з бойовими товаришами стоїть біля військової машини. «Тато на війні був шофером», - говорить донька Валентина Михайлівна, пригадуючи, що вдома у Драганів довго зберігався набір столового посуду, привезений батьком з війни - відзнака за героїчний вчинок, перевезення вантажу по небезпечній льодовій дорозі через озеро.
Не минуло лихо й оселі Марії Карпівни - в їхньому селі зупинилися німці, і щоб врятувати двох маленьких дітей, бабуся заховала їх у погребі. Через годину німці поставили на його поверхні польову кухню, й дівчаткам довелося просидіти в темному, вогкому підземеллі цілісінький день. Бо лише вночі бабуся змогла відчинити погріб і випустити дітей.
Михайло Драган пройшов фронтовими дорогами Польщі, Чехословаччини, Румунії, Німеччини, і, дякуючи Богу та дружині, чию підтримку відчував упродовж усіх вогненних днів і ночей війни, цілим та неушкодженим повернувся додому й продовжив учительську діяльність. Марія Карпівна працювала в колгоспі, займалася господарством та виховувала дітей. Після війни у Драганів народилося ще чотири доньки та син. «Народження Володі стало для рідні справжньою сенсацією, - пригадують його сестри. - Всі не-ймовірно раділи, дуже його любили, буквально носили на руках!». І хоча багато-дітну сім’ю не оминули ні важкість післявоєнних років, ні нестатки, та своє дитинство усі діти Марії та Михайла Драганів згадують з теплом. Бо зростали вони в любові, в добрі й злагоді, засвоюючи найвищі моральні принципи, що стали основою виховання: не ображати й поважати людей, не брехати, не красти, бути гідним сином чи донькою своїм батькам. Семеро дітей Драганів з дитинства засвоювали ці прості істини, з усією сумлінністю ставлячись до навчання та домашньої роботи, будучи прикладом для односельців-однолітків. «Мама й батько весь час в роботі: колгосп, школа, город, - пригадує Валентина Михайлівна. - Адже ми жили в селі, тримали корову, кролів, курей, гусей, у батька була пасіка. Кожен з дітей мав свої обов’язки. Старші носили воду, молодші рвали траву для птиці й худоби: лободу та кропиву, по яку ходили в рукавичках, щоб не жалилася. У другій половині будинку мешкала наша старенька бабуся, тож і по господарству, й на городі поралися разом. Бабуся тримала кіз, їх стригли й самі робили з вовни прядиво. Мама гарно вишивала, вміла ткати на верстаті. Ця майстерність передалася й нам - багато хто гарно плете, а вишивати вміє кожна. Влітку з сестрами обривали липовий цвіт, сушили та здавали в аптеку - так заробляли перші гроші, які тоді неабияк допомагали».
Йшли роки, росли діти, окрилювалися, розлітаючись із рідної домівки. Олена поїхала навчатися до Одеси, Катя - до Чернігова... «Якийсь час старша сестра проживала у Свердловську, працювала на комбінаті, - ділиться спогадами Валентина Михайлівна. - Звідти вислала нам посилку з трикотажем. Мені - костюмчик і рожеві рукавиці подвійної в’язки, Олі - теж рукавиці, зелені. А батькові - рукавички. Яка то була радість! Пам’ятаю, ми з сестрою надягли ті рукавиці й бігали по хаті, стрибаючи від задоволення».
Один за одним діти закінчили школу і роз’їхалися з батьківської оселі. Із семи троє здобули вищу освіту, двоє - середню-спеціальну. Кожного проводжали зі слізьми на очах, а потім щодня чекали листів, виглядаючи листоношу. Згодом поїхали всі. Але Марія Карпівна самотності не відчула. Бо озирнутися не встигла, як народилися онуки, і вже вони горнулися до бабусі з любов’ю та ніжністю. А душевного тепла Марія Карпівна мала на всіх. Пішовши на заслужений відпочинок, влаштувалася на роботу в дитсадок. «Її надзвичайно любили діти, - розповідає Валентина Михайлівна, - завжди оточували, обсідали, бігли слідом. Певно, відчували її доброту й ласку, а, може, мама мала до малечі якийсь свій, особливий підхід. Вона ніколи не виходила з себе, не гримала, не сердилася ні на своїх, ні на чужих. Таку мала вдачу».
У 1996 році помер Михайло Юхимович, ще кілька років Марія Карпівна прожила в селі, в заквітчаній мальвами й чорнобривцями хаті (квіти в дворі були завжди, їх любила, про них піклувалася так само, як про дітей та онуків). Сьогодні жінка мешкає в сім’ї наймолодшої доньки Валентини Михайлівни, тепер у її оселі збирається багаточисленна сім’я Драганів (нині Марія Карпівна має 13 онуків, 14 пра-внуків та праправнучку Дашу). Вони збираються, щоб разом відзначити свята чи просто згадати минуле (адже в ньому залишилося чимало теплих споминів і рідних людей), або помріяти про майбутнє, яке, хоч і у кожного своє, та, по великому рахунку, спільне для всіх. Бо вони ж - РОДИНА!
Людмила СМИК.
НА ФОТО: Марія Драган, 80-ті роки; в колі родини.
03.09.2008
Світ чаю Тетяни Маркєлової
Невеликий магазинчик «Світ чаю» у центрі Прилук не помітити неможливо. Бо вабить він городян і гостей нашого міста запашним, неповторним кавовим ароматом, розмаїтим асортиментом екзотичних сортів чаю й кави. Господарює у «Світі чаю» Тетяна Маркєлова. Свою справу Тетяна Іванівна розпочала чотири роки тому, а нині її магазин користується популярністю серед прилучан, має численних пос-тійних відвідувачів.
Без фольклорного ансамблю «Калина», що діє при міському Будинку культури, неможливо уявити жодне народне свято. Колоритні артисти прикрашають своїм співом як міські мистецькі заходи, так і дійства, що відбуваються далеко за межами Прилук. Очолюваний Марією Петренко колектив - постійний учасник Сорочинського ярмарку. Не стало винятком і цьогорічне літо. «Калинові» мелодії зачарували гостей Сорочинець і принесли прилучанам друге місце, диплом та подарунки фестивалю народної творчості, де змагалося майже 60 колективів із 20 областей України.
З метою організації та проведення призову громадян України 1983-1990 років народження на строкову військову службу та органі-зованого відправлення призваних до військових частин восени 2008 року рішенням виконкому міської ради утворено призовну комісію.
За даними управління статистики в Прилуцькому районі, будівельними підприємствами Прилук за п’ять місяців поточного року виконано робіт на суму 57513 тисяч гривень, що на 28,6% більше, ніж у січні-червні минулого року. У червні 2008-го обсяги виконаних робіт проти відповідного місяця попереднього року збільшились на 87,7%.
20 - 21 вересня у Прилуках відбудеться Перший Міжнародний Воздвиженський ярмарок Прилуччини, участь у якому візьмуть підприємства, народні умільці та творчі колективи з України, Росії, Білорусі, Польщі, Вірменії, Литви, Італії та інших країн. На ярмарку будуть широко представлені всі галузі промислового виробництва, сільське господарство, товари народного промислу. На гостей і учасників заходу очікує широка культурна програма.
Семеро дітей народила та виховала Марія Карпівна Драган. Всі вони зросли шанованими й гідними людьми, всі вже мають власні сім’ї, своїх дітей. Та щороку з різних куточків України линуть до Прилук, де нині у сім’ї наймолодшої доньки Валентини мешкає Марія Карпівна. Везуть матері гостинці і зігрівають теплими, щирими словами любові.
Один за одним діти закінчили школу і роз’їхалися з батьківської оселі. Із семи троє здобули вищу освіту, двоє - середню-спеціальну. Кожного проводжали зі слізьми на очах, а потім щодня чекали листів, виглядаючи листоношу. Згодом поїхали всі. Але Марія Карпівна самотності не відчула. Бо озирнутися не встигла, як народилися онуки, і вже вони горнулися до бабусі з любов’ю та ніжністю. А душевного тепла Марія Карпівна мала на всіх. Пішовши на заслужений відпочинок, влаштувалася на роботу в дитсадок. «Її надзвичайно любили діти, - розповідає Валентина Михайлівна, - завжди оточували, обсідали, бігли слідом. Певно, відчували її доброту й ласку, а, може, мама мала до малечі якийсь свій, особливий підхід. Вона ніколи не виходила з себе, не гримала, не сердилася ні на своїх, ні на чужих. Таку мала вдачу».